ORD

Человек не терпит насилия!

Вы можете читать нас на следующих доменах:
ord-ua.info ord-ua.biz ord-ua.org

RSS Пограничники, давайте поговорим о проблемах в Госпогранслужбе - 4!!

Переходим на новую ветку

Версия для печати

 

 

Комментировать

Комментарии - страница 816

16.08.2019 12:08 НАДПСУ

Зато рехтор превратил академию в большой торговый чипок с ценами в два раза больше чем за пределами академии, на каждом этаже торговая точка, а без разрешения рехтора точки не открываются и не надо нам петь что это снова без вас!!!


16.08.2019 12:34 Гл .прапор СРУ

Поки поліграф в Сумах -пропустіть командування. Будете здивовані


16.08.2019 12:38 ПП академия

Так это его точки. В академии одна фирма уже лет так 15. Все уплочено. ВБ в доле и в теме. Субарик Юшакова за какие куплен. ДумайТе


16.08.2019 12:49 Академія

Що по Кульчицькому?


16.08.2019 13:18 Як солдат-гей захищає Україну

Примітка редактора: Ця стаття є частиною спецпроекту «Журналістика толерантності», створеного Kyiv Post та пов’язаною з ним неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Це стало можливим за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та громадської організації Internews. Зміст матеріалів необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та «Інтерньюз»)

Олегові Копку 31 рік. Його мобілізували в АТО у серпні 2014-го разом з багатьма іншими і цілий рік він провів в артилерійському батальйоні на сході.

Він побував у Дебальцевому, Іловайську і на кордоні з Росією. У нього лишились теплі спогади про побратимів, з якими у нього склалися братерські стосунки.

Командири пропонували Олегові підписати контракт і зробити військову справу своєю професією. Але Олег сумнівається, що їхня пропозиція залишиться в силі після публікації цієї статті.

Справа в тому, що Олег – гей.

Впродовж служби в армії він не говорив відкрито про свою сексуальну орієнтацію («З очевидних причин», – каже він), але вирішив відкритись зараз.

Останні шість з половиною років до війни Копко жив зі своїм бойфрендом у Запоріжжі. Пара розлучилася, коли Олега забрали в армію.

Служба в артилерії

Олег каже, що ніколи не збирався ухилятися від призову, хоча й знав про безлад в українській армії. Його побоювання справдились одразу: коли він разом з іншими новобранцями прибув до тренувальної бази поблизу Дніпропетровська, їх не годували цілу добу.

Після 45 днів тренувань, призовників відправили на фронт – спершу, захищати кордони поряд із Луганськом, а потім – на позиції під Бахмутом (тоді ще Артемівськом).

Олег служив в артилерії. Він каже, що ніколи не був у ближньому бою і зазвичай навіть не бачив свою ціль. Втім, це не означає, що він був у безпеці.

«Поблизу Дебальцевого та Старобешевого нас обстрілювали від 10 до 15 разів на день», – згадує Олег.

Він розповідає про багато дивних речей, які відбувалися на війні.

«Часом нас відправляли на вогневий рубіж, а потім наказували залишити позицію, навіть не відкриваючи вогонь, без жодних пояснень. Або раптово наказували залишити базу, і вже через кілька хвилин її обстрілювали, – пригадує Олег. – Там траплялися деякі речі, які я не в змозі пояснити». Олег Копко (фото Павла Подуфалова) Олег Копко (фото Павла Подуфалова)

Незважаючи на те, що артилеристи зазвичай перебувають в тилу, Олег каже, що жах війни і вони відчули у повній мірі. В нього на очах були застрілені двоє з його побратимів. Особливо страшно було в Іловайську.

«Був один день, коли ми безперервно були під обстрілом та чекали на хоча б якийсь наказ, проте жодного наказу не отримали. Невизначене очікування було найстрашнішим для мене», – каже він.

Навіть у військовій відпустці, ти відчуваєш, що маєш повернутися на фронт якомога швидше, бо твої друзі там

Втім, Олег стверджує, що попри все, він ніколи не пошкодував про свою службу в армії.

«Навіть коли ти перебуваєш у військовій відпустці, ти відчуваєш, що маєш повернутися на фронт якомога швидше, бо твої друзі там і ти маєш бути поряд із ними», – зауважує він.

Сексуальна орієнтація на лінії фронту

Олег каже, що ніколи не розповідав своїм побратимам по службі, що він гей, але й не брехав, що гетеросексуал. За словами солдата, його сексуальна орієнтація ніколи не ставала предметом обговорення, адже «на війні є багато інших речей, про які слід хвилюватися».

Воєнний психолог Олена Батирська з цим погоджується.

В армії ти можеш бути гетеросексуальним чи гомосексуальним, там особисте життя не є предметом обговорення. Там мова іде лише про війну Олена Батирська

«В армії важко говорити про гомофобію, просто тому що в армії немає сексуального життя, – каже вона. – Ти можеш бути гетеросексуальним чи гомосексуальним, там особисте життя не є предметом обговорення. Там мова іде лише про війну».

Батирська – воєнний психолог Психологічної кризової служби. Вона працює з українськими солдати вже понад два роки і запевняє, що за весь цей час не чула про жодний скандал, що стосувався б сексуальної орієнтації.

Тим часом українське мирне життя сповнене проявами гомофобії. У березні праві радикали зірвали форум, присвячений правам людини у Львові лише тому, що обговорення прав геїв було на порядку денному. Те саме вони намагалися вчинити й під час подібного заходу в Києві.

У 2015 році гомофобні активісти кидали петарди в учасників гей-прайду в Києві і поранили кількох поліцейських. Представники «Правого сектору» погрожували повторити напад цього року під час «Маршу рівності» 11 червня, втім, поліції вдалось забезпечити охорону учасників маршу.

Український військовослужбовець Данило Блінов каже, що ніколи не зустрічав Олега Копка чи інших солдатів-геїв на фронті, і був дуже здивований почути запитання про його ставлення до гомосексуальних солдатів.

«Якщо гей є хорошим солдатом, то нехай служить. Що гірше: гей чи алкоголік?» – каже він, додаючи, що п’яниці – це найгірша проблема на фронті.

Батирська не заперечує, що бути відкритим геєм в армії може бути проблематично.

«Є багато жорстоких людей, яким не вистачає знань з цього питання. І якщо ви підійдете і скажете: «Вітаю, я командир вашого підрозділу, хлопці, і я гей!» – повірте мені, багато від цього підрозділу очікувати не варто», – каже вона.

Копко погоджується з тим, що головною причиною гомофобії в Україні є брак відповідних знань і каже, що краще в армії не порушувати теми чиєїсь гомосексуальності. Проте це не означає, що геїв в армії нема.

«Солдати такі ж самі люди, як і всі інші, і серед них також є геї», – з усмішкою говорить він.

Олег Копко розповідає, що під час служби спробував перевірити, чи є поряд геї, за допомогою Hornet, популярного серед геїв додатку для знайомств, який показує людей поруч, які перебувають у статусі активного пошуку. Копко стверджує, що на фронті в невеликому радіусі було немало користувачів.

Олег навіть отримував в додатку запрошення від російських солдатів, чиї частини розташовувались неподалік. Він відмовляв їм, звичайно.


16.08.2019 13:34 «Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»

«Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»: розмова з бійцем АТО. У Києві нині проходить виставка фотографа Антона Шебетка «Ми були тут». Вона присвячена представникам ЛГБТ, які брали участь у бойових діях. Один із героїв проекту – Віктор Пилипенко – єдиний, хто вирішив розкрити свою особистість та проголосити камінг-аут.

Platfor.ma поговорила з ним про те, як до такої новини поставилися інші бійці, та що взагалі з ЛГБТ в Україні.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми.

Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення. – Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.ажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало… – Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище! – Які відносини у тебе були з товаришами по службі?

– Хороші. Таке братство було. – Як сім’я?

– Знаєш, ми боялися ставати сім’єю. Уявляєш, як воно, коли ти до людей прив’язуєшся, а вони помирають? Тому особливого якогось родичання у нас не було. Але ми працювали разом, виконували завдання, поважали та захищали один одного. Не знаю, як точно це пояснити – у цих стосунках багато складових, які важко перевести у слова, залишається тільки відчувати. – Багато гумору було на фронті?

– Так, звісно, такого цинічного! Ми дуже часто, наприклад, жартували про смерть – сміялись. Ми собі щось малювали в уяві, і це було захистом.

Також обожнювали мову «азірівку». Оці «автоміт», «бімба», «граніта» дуже прикрашали наш побут. – Товариші по службі знали про твою орієнтацію?

– Вже під кінець я сказав одному побратиму, тому що він почав сам здогадуватись. Він мене прямо запитав: «Ти гей?», а я відповів йому з підозрою: «А якби й так, то що?» Він виявився вкрай адекватним хлопцем і прийняв те, що спілкувався та воював увесь цей час з геєм. Ми досі спілкуємося та дружимо. – Чи бували моменти, коли тобі хотілося дембельнутися?

– Коли нас вивели з Широкиного, ми виконували завдання на блокпостах. У нас кілька тижнів була позиція під Бердянськом, під величезною табличкою «Міський цвинтар №2». Було дуже поетично – зима, стоїть козацька могила під хрестом, нас обдуває з усіх сторін, а ти перевіряєш машини і не можеш не виконувати цих функцій. Я розумів, що я не йшов як доброволець на таке, що це – не війна. Але ти не можеш відмовитися, бо це служба, вже не просто добровольчий батальйон. От тоді хотілося демобілізуватися. Мій побратим якось картинно переказав мені одну замальовку, яку спостеріг, коли їхав через один блокпост: «Ось ти такий дивишся на нього, а він з чубом стоїть, з оселедцем. Хлопець хотів воювати, вбивати ворога, а його втулили на той блокпост».

У нас також були мертві душі. Ось ти ніби йдеш повним складом воювати, а як потім виявляється, що у той список на бойове завдання підписали людей, які просто повинні були отримати посвідчення учасника бойових дій для того, щоб уникнути люстрації та мати право займати керівні посади при владі. Ти дізнаєшся про це, коли воюєш та не маєш часу розібратися з цим, бо в батальйоні дефіцит особистого складу. Хоча ми й пробували, писали у прокуратуру, запрошували журналістів. Та бюрократично тих негідників все одно відбілювали і видавали їм посвідчення. У той час ми справді не висипалися, тому що не було ким замінити нас на позиціях, виснажувалися під нуль. І ти все це усвідомлюєш, але разом з тим маєш захищати країну зі зброєю в руках. – Як вважаєш, чому деякі люди беруть у руки зброю та йдуть на фронт, а інші ні?

– Це війна, а війна – то не іграшки. Я її бачив і можу переповідати, але люди не хочуть слухати. Вони завжди це називають «політика», мовляв, «давай без політики» – коли я чую цю фразу, то розумію, що люди хочуть сказати «це все так заплутано, незрозуміло, хто там що почав…». Завжди знаходять відмазки, за чим заховатись.

Найстрашніше, уяви – от приїжджаю я сюди і бачу, як чувачки в уніформі або в якомусь мілітарному вбранні ганяють феміністок і геїв на площах. Потім ще й дізнаюсь, що це тиловики, які не брали участі у війні. Та мені хочеться рвати! Це такий сюр! Вони не дають хлопцям цілуватися на Майдані – ох ви ж місіонери! Ось я – гей, я пройшов війну. І хтось такий не буде мені дозволяти прийти на Марш рівності, при цьому називаючи мене якимось ворогом народу? Це образливо. – Як думаєш, звідки взялися ці упередження щодо того, що гомосексуальність та війна – несумісні?

– Це все штучний образ всяких, назвемо їх умовно «Пєнкіних», збірного образу такого собі розпусного та епатажного гея (бути яким, як на мене, абсолютно нормально). Медіа, крикуни, необережні заяви – багато факторів сформувало цей демонізований образ дуже давно, а наше суспільство все ще орієнтується саме на нього. Ніхто цей міф не спростовує, але якби більше про це казали, то все було б інакше.

Ось ходять, наприклад, ще стереотипи про веганів – що вони слабкі, тілом та духом. Куди там! У нас було двоє таких, один із них працював з автоматичного станкового гранатомета. І як він це робив! В нього виходило чудово прораховувати позиції ворога і цілити саме туди – це рятувало життя. Він був професором у цивільному житті.

Щоб ці упередження спростовувати, ми створили групу в Фейсбуці – «Військові ЛГБТ та їх союзники». Це для лесбійок, геїв і для тих людей, союзників, котрі їх підтримують. Створена вона для того, щоб показати, що ми не тільки на марші ходимо, а ще й воюємо. – Як змінилося твоє життя після повернення з війни?

– Коли тільки-тільки повернувся, були довгі відходняки. Та і зараз іноді прокльовується – став більш емоційним, трішки заїкаюся та маю вади зі слухом. Коли ти повертаєшся у цивільне життя, то бачиш усю цю корупцію і своє безсилля її зламати. Як виправляють фільм про Стуса, наприклад, і ти нічого з цим не можеш зробити – це атас.

Ще просто вражає ставлення деяких людей до ветеранів, ніби їх не існує або вони нічого не зробили. Всі люди, які зараз на фронті, фактично є нашими правозахисниками. Є ті, які займаються юридичним захистом прав та свобод громадян в тилу, а є ті, які зупиняють ворога безпосередньо на лінії фронту, де мова юриспруденції вже не працює і права треба відстоювати зі зброєю в руках. Це важливо розуміти. А ось деяким, хто не поважає ветеранів, нав’язують такий образ людей, які люблять постріляти без причини, ніби на куражі. Секундочку, це охоронці наші! Так, там багато всіляких є: хулігани, матюкальники, алкаші. Але, чорт забирай, їх усіх треба поважати, вони виконують свою місію – захищають наші права.

Якби от я, як громадянин, обрав би бути в тилу і make love not war, то ворог був би вже тут і змінював нашу Конституцію. Дуже неприємно чути, коли тебе сприймають як людину, яка схопила зброю і порушила священні закони миру. Ми йшли на цю війну, як захисники, а не як окупанти. Захисники мирного ладу, конституційних прав. Це важливо розуміти усім.

Я знаю хлопців, які після повернення були на межі. Двоє підірвали себе – лягли на гранату, вже тут, у мирному житті. Взагалі, думаю, у кожного думки про самогубство проскакували. Воно десь на краю свідомості є. У якийсь момент все навалюється, думки, спогади, емоції намагаються тебе прирізати, але ж ти вже без броні. Є відчуття беззбройності – воно давало про себе знати у різних ситуаціях. Це зараз вже я якось зміцнів, став на ноги. – Як ти зробив камінг-аут?

– Його, насправді, треба робити постійно, бо не кожен читає твою сторінку у Фейсбуці, а ти не при кожному знайомстві кажеш: «Привіт, я гей».

Тоді я це зробив в рамках проекту фонду «Ізоляції». Таня Павленко, дівчина Дмитра Різниченка, якому я допомагав після нападів на нього С14, звела меня з людьми, які познайомили мене з фотографом Антоном Шебетко. Він запустив проект «Ми були тут» про учасників бойових дій, які за сумісництвом є представниками ЛГБТ-спільноти.

Я взяв участь у цьому проекті, але спочатку не хотів, щоб відкривали моє обличчя. А потім по ходу спілкування з Антоном, який інколи ставив аж на диво влучні запитання, я зрозумів, що багато сам перед собою кривив душею, коли це приховував. З одного боку, це особиста справа кожного, але коли тут таке гноблення іде, коли знищують права та свободи ЛГБТ – я в цьому бачив соціальну користь. Я детально написав про свою орієнтацію на сторінці у Фейсбуці – це невелика частина, яку я зміг зробити, щоб протистояти цій дурні та лібералізувати наше суспільство. До того ж, мені стало легше жити, легше дихати. – Як відреагувало суспільство?

– Я дуже пишаюсь тим, що хлопці з мого батальйону почали писати про свою підтримку, повагу та про те, що вони як знали мене з хорошого боку, так і продовжують це робити. Ці коментарі для мене на вагу золота. А ті, хто не хотів коментувати, – не коментували. – Ти відчув себе вільним?

– Так, мені подобається. Наприклад, людина відпустить жарт про геїв, а я скажу, що я ним і є – їй стане соромно. Вона замислиться та може щось для себе зрозуміє. Може, я і недарма проживаю своє життя? Ми у свій час разом з батальйоном врешті-решт відстояли місто Маріуполь, а тепер просто звичайним камінг-аутом я, може, десь також допоміг. Це не так складно – зізнатись, важко вже потім зіштовхуватись з усіма наслідками. Я боюся знаєш чого? Що хтось скаже: «Теж мені досягнення. Зізнався, що в дупу трахається». Мені страшно, що дійсно будуть оцінювати так, ніби це позерство і я хизуюся своєю орієнтацією. Але я зробив цей камінгаут для того, щоб наше суспільство стало більш вільним, змінило свою думку щодо нас, лгбтшників, і замислилося більше про права людини. – Що ж робити зі сприйняттям ЛГБТ-суспільства в Україні?

– Починати з самого формування думки про ЛГБТ в суспільстві, а також підніматися і самій цій спільноті. Що погано, так це те, що наша ЛГБТ-тусовка часто представлена «заможними» людьми. А є ж геї в армії, прості сільські геї – можна спостерігати, як ними гордують. А чому? Вони справжні, круті, автентичні, це персонажі! Цих людей ми якось до уваги не беремо.

Насправді, у США та Європі у свій час теж із цим було складно – людей на насильну терапію відсилали, на електрошоки, стерилізацію, ув’язнення. Вони в основному були бідними, не могли будувати кар’єр, якщо були не з багатого десятку. Саме такі прості люди виходили на перші марші, прайди. За що їх били і саджали по тюрьмам, але вони не здавались. Потрібен час та дії – розказувати про те, що це просто любов між людьми. Медіатором повинна бути культура, бо вона є основою та якраз тією мовою, яка повинна була б пропагувати любов. Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні


16.08.2019 13:52 Малянчій

Добре що мене не їбуть за комплектацію підрозділів. Зато невпинно збільшується кількість гєнералів. Після цих статей я вже сумніваюсь , що гєнєрал краще ніж гомік, чи підарас. Скоріше навпаки гей краще гєнєрала. А це тому, що всім відомо — один гєнерал замінює собой 2 тисячі контрактників. Покращимо щільність охорони кордону в зоні АТО гєнєралам, а гоміків будемо в нашому тилу берегти та зрідка на передову відправляти. Знаю, що і в Львівському загоні в тилу є скромні учасники війни-геї, молодці, так тримати. Можна вже не соромитись і відкрито називати своїх героїв, хоч і солдат-гей чи офіцер-гей.


16.08.2019 13:58 А армянские юноши записываются в геи, чтобы не служить в армии

В армянском обществе разгорелся скандал, вызванный выступлением на прошлой неделе в стенах Национального собрания Армении женщины-трансгендера Лилит Мартиросян. Вот уже несколько дней армянский сегмент соцсетей и СМИ буквально кипят от ожесточенных дебатов о том, насколько соответствует национальным армянским ценностям существование в Армении представителей ЛГБТ. Масла в огонь подлил координатор информационного отдела Араратской Епархии Армянской апостольской церкви иерей Есаи Артенян, заявивший о том, что именно в последние годы количество гомосексуалистов в Армении резко увеличилось.

По мнению журналиста сайта ArmenianReport Галуста Григоряна, увеличение количества геев в Армении вызвано двумя причинами. Первая причина – острое желание всеми правдами и неправдами «откосить» от службы в армии.

«В последние годы в армянском обществе произошло падение авторитета Вооруженных сил. Многочисленные смерти солдат как на переднем крае фронта, так и в тылу, произошедшие в небоевых условиях, издевательства офицерского состава, масштабная коррупция, дедовщина, отсутствие нормального питания и обмундирования, особенно нижнего белья – все это оттолкнуло армянскую молодежь от службы в армии. Не добавили авторитета военным и огромные состояния и разгульный образ жизни армянского генералитета на фоне низкого уровня жизни в Армении. Сюда же стоит добавить и апрельские бои 2016 года, в результате которых погибло немало армянских солдат. Естественно, что армянские юноши не горят желанием служить в такой армии и превращаться в пушечное мясо в Карабахе. Те семьи, у которых имеются финансовые возможности, откупают своих сыновей от службы в армии или пристраивают их в «элитные» воинские части в тылу. Но что делать тем, у кого нет возможности ни откупиться от армии, ни переехать в другую страну? Выход был найден оригинальный – армянские юноши стали массового записываться в геи, поскольку гомосексуалисты освобождаются от военной службы. Тем более, что еще в 2003 году в Армении было отменено уголовное преследование за гомосексуализм, а уже в 2008-ом она подписала Декларацию ООН о сексуальной ориентации и гендерной идентичности. Конечно, обмануть военкомат и медкомиссию не так уж и просто. Требуется медицинское заключение, основанное на психологическом обследовании, свидетельствующем о наличии у лица психического расстройства. Никто также не отменял острую гомофобию в армянском обществе – лица с нетрадиционной сексуальной ориентацией подвергаются в Армении насилию и унижению. Но это не останавливает тех юношей, которые твердо решили спастись от службы в армии. Они готовы на все, лишь бы не тянуть солдатскую лямку и не погибнуть, — пишет Григорян.

Вторая причина увеличения количества гомосексуалистов в Армении, по мнению армянского журналиста, — это возможность получить статус беженца на Западе и навсегда покинуть страну, в которой отсутствуют какие-либо перспективы на улучшение социально-экономического положения. По крайней мере, в ближайшие годы.

«И чем больше будет ухудшаться атмосфера в армянской армии, чем сильнее будет усугубляться ситуация в армянской экономике, тем стремительнее будет расти количество геев в Армении и, соответственно, расти ЛГБТ-эмиграция, — резюмирует Галуст Григорян из ArmenianReport. ИСТОЧНИК: http://armiya.az/ru/news/144679/


16.08.2019 14:01 DADO79
Армения #Трансгендер #ЛилитМартиросян

Армянские юноши записываются в геи, чтобы не служить в армииhttps://www.youtube.com/watch?v=covLNc2oNaE


16.08.2019 14:19 ОКПП Киев

Где зарплата???


16.08.2019 15:26 ГРОМ

Всех 100% через полиграф… И через неделю разформирония всех в/ч.


16.08.2019 15:28 ГРОМ

Всех 100 % через полиграф, а через неделю разформирония всех в/ч.


16.08.2019 15:59 Директор

Обещали сержантам и прапорам своевременно выплаты отпускных,,,хрен там.Рапорт написан в марте,отпуск был в июле,а в уже август,а отпускными и не пахнет!!!К чему тогда были все эти громкие слова


16.08.2019 16:37 вуйко

йой, хлопи, а що то батяра поставили кеовніком ДоДу? хто то є?


16.08.2019 18:18 Дод

Ченчіка призвали?


16.08.2019 20:56 Слюсарев

Чепчика не только призвали! Он теперь — птица большого полета! Новое лицо ДОД! За ДОД теперь можно быть спокойным


16.08.2019 21:22 Мпз

Служив з Ченчиком в Мукачівському загоні,нормальний офіцер і не зайобував так як це зараз робить шизанутий шварцман.Ті хто пише про нього хуйово ніколи з ним не служив.


16.08.2019 22:10 Директор

Небельского сняли интересно кто теперь будет рулить окпп,неуж то Трофим 0_0


16.08.2019 22:20 Харьков

Это обиженые членососы пишут плохо о Ченчеке , в Харькове он навёл порядок и его все уважали я с ним служил и он некогда не отказывал в помощи и совете по ОРД . Настоящий профи .


16.08.2019 22:23 Мостиська

Ченчік класний керівник коли був в Мостиському загоні командиром,всі поважали.


Комментировать